Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

На Сарненщині батько з сином убили трьох лісівників за козулю

11:50 22.09.2020
2479

Їх розстріляли майже впритул. Двоє браконьєрів із села Поляна Сарненського району – старий зек і юнак – позбавили життя лісника, майстра і працівника дільниці. За кілька секунд звірячої розправи без батьків залишилося 13 дітей, а троє жінок стали вдовами. Злочин вражає своєю безглуздою жорстокістю.

«Стріляй! А ні, то сам ляжеш!»

Того дня, 12 січня 1983 року, лісник Андрій Грищеня та майстер Ярослав Зарва працювали у заказнику неподалік села Костянтинівка. Несподівано пролунали постріли. Оскільки полювання у заповідних територіях заборонене, то вони відразу кинулися шукати браконьєрів. За кілька хвилин побачили на просіці двох мисливських псів, які заганяли козулю. А тоді зіткнулися з 65-річним Михайлом Шабаком і його 19-річним сином Миколою Худобою, народженим у громадянському шлюбі, тому й носив материне прізвище. Старий і юнак були зі зброєю в руках.

Четверо чоловіків зустрілися на галявині, але не змогли мирно розійтися. Події розвивалися блискавично, а наслідки були страшні. Андрій Грищеня мав службову рушницю. Він встиг крикнути, щоб браконьєри негайно зупинилися й здали зброю, але у відповідь пролунали постріли. Його і Ярослава Зарву наповал з відстані 15-20 метрів вбив Михайло Шабак.

Почувши стрілянину, на шум прибіг працівник Степан Стрижаус, котрий неподалік готував сосни для збору живиці. Він, беззбройний, звичайний роботяга, сміливо кинувся до браконьєрів з криком «Що ви робите?!». Тоді Шабак наказав синові: «Стріляй! То свідок, а ні, то сам ляжеш!» І хлопець натиснув на гачок, адже дуже боявся батька, котрий кілька разів сидів у тюрмі. Але з першого пострілу Микола не став убивцею, бо вийшла осічка. Лише з другої спроби впритул за пів метра позбавив життя Степана. А старий браконьєр ще по разу пальнув у груди ліснику і майстру, адже не був упевнений, що вони мертві.

Засуджений до розстрілу просив подарувати йому життя

Три бездиханні тіла лежали в снігу на просіці. А вдома працівників лісгоспу на вечерю чекали сім’ї та діти: у 40-річного Андрія Грищені – четверо, у 28-літнього Ярослава Зарви – двоє, а 56-річний Степан Стрижаус мав семеро нащадків.

Розстріляних лісівників знайшли люди, які працювали у сусідньому кварталі й почули постріли у Костянтинівському заказнику. Вони бачили здалеку браконьєрів. Терміново оголосили пошук убивць. Сина знайшли швидко в одному хліві у селі Поляна, а досвідченого мисливця, його батька, ніяк не вдавалося вистежити. Але через кілька днів холод і голод таки привели злочинця до своєї хати, в якій чергували правоохоронці.

Оскільки справа резонансна, адже було скоєно жорстоку розправу над працівниками лісгоспу, то вирок у Сарнах ухвалювала виїзна сесія Верховного суду УРСР. Михайла Шабака засудили до найвищої тоді у Радянському Союзі міри покарання – розстрілу. У своєму останньому слові вбивця просив подарувати життя. Його синові дали 15 років тюрми суворого режиму. Через кілька місяців прийшла звістка, що молодий і здоровий Микола Худоба несподівано помер у колонії.

Цю жахливу історію оприлюднив краєзнавець Юрій Бовкун із села Кричильськ у книзі документальних нарисів під назвою «Кричильські барви».

Щоб вшанувати мужніх колег, які виконували свій обов’язок, іменем майстра Ярослава Зарви названо лісовий масив, а на місці трагедії неподалік від траси «Варшава – Ковель – Київ» споруджено пам’ятник.

На процес приїжджав письменник Павло Загребельний

Після трагедії у Костянтинівському лісі минуло 37 літ. Ми дізналися, як жилося родинам і дітям розстріляних лісівників.

«На суд приїхало багато журналістів з різних видань, навіть кореспондентка з Москви з газети «Комсомольська правда», – пригадує дружина Андрія Грищені Любов Павлівна. Жінка мешкає у селі Городець Володимирецького району.

«Був на засіданні відомий український письменник Павло Загребельний. Він підійшов після процесу, поговорив зі мною й подарував свою книгу «Роксолана» з автографом. Нині зберігаю її як дорогоцінну реліквію у кухрі».

Пані Люба розповідає, як ставила на ноги чотирьох діток. Найстарша донька Алла навчалася тоді у 7-му класі, а найменшому Толі виповнилося лише два з половиною роки. Жінка з вдячністю згадує свою свекруху Анастасію Устимівну. Вже 15 літ як її немає на світі.

Андрій – єдиний син у матері. Його батько не повернувся з фронту. Вона все життя молилася, щоб не було війни. Але мій чоловік загинув у мирний час, – продовжує печальні спогади жінка. – Тоді саме свекруха стала для мене найріднішою людиною: і матір’ю, і подругою, і сестрою. Завдяки дуже сильному і вольовому характеру не давала впадати у відчай, а всіляко підтримувала, допомагала і дітей доглядала. Алла закінчила Березнівський лісовий коледж, живе зі своєю сім’єю у Сарнах. Іван і Василь з родинами мешкають у Городці. А зі мною у хаті залишився Анатолій, котрий досі холостякує. До пенсії я працювала продавцем у книжковому магазині. І досі дуже люблю читати. Маю вісьмох онуків і трьох правнучок. Лісгосп не забув про мене – щороку отримую безкоштовно дрова.

Отримував стипендію імені свого батька Ярослава Зарви
Ганна Олексіївна, дружина майстра лісу Ярослава Зарви, у 29 літ залишилася вдовою з двома дітками. Олегові ще не виповнилося й шість років, а Оксані – три.

«11 січня 1983-го у мене був день народження, а 12-го сталася трагедія. І я отримала у бабській армії звання вдови», – сумно жартує жінка. «Працювала у лісгоспі бухгалтером, заробила 42 роки трудового стажу. Як могли, так і виживали. Іноді доводилося дуже важко. Адже ми мали державне житло на лісовому кордоні. Мій чоловік Ярослав тільки встиг у селі Іванівка залити фундамент й заготовити матеріали для своєї хати. А завершувала будівництво я сама. Згодом ще й двох студентів довелося навчати на стаціонарі. Нині на пенсії й тішуся чотирма онуками. Дочка Оксана після коледжу ще закінчила Львівський лісотехнічний інститут і працює бухгалтером у лісгоспі».


Олег Зарва свого тата пам’ятає уривками. За його словами, він виріс у колективі лісівників. Батькові колеги вчили його косити й господарювати. Тому не виникало питань з вибором професії.

«Я став студентом Березнівського лісового коледжу. Добре пам’ятаю першу пару. Усім першокурсникам тоді показували фільм «Хочу бути лісоводом». Це документальна стрічка про трагедію, коли загинув батько. Уявіть собі, що я відчував у той момент! У нашому навчальному закладі запровадили іменну стипендію імені Ярослава Зарви. Для мене стало справою честі її отримувати. Тому коледж закінчив з відзнакою, а згодом Київський аграрний університет – з червоним дипломом. Мені пропонували залишатися у столиці, але я повернувся у рідні краї. З 2002 року продовжую справу батька й працюю лісником. Саме з моєї ініціативи у Сарненському лісгоспі увіковічено ім’я загиблого разом з татом колеги – один з обходів Костянтинівського лісництва названо ім’ям Андрія Грищені», – розповідає Олег Зарва.


У селі Тутовичі Сарненського району живе 93-річна дружина Степана Стрижауса. У Євдокії Лаврентіївни, яка народила й виховала семеро дітей, нині 50 онуків і 64 правнуки. Жінка ще й зараз помаленьку порається на городі.

«Коли тато загинув, то з мамою жили дві мої сестри і брат, – розповідає найстарший син Петро Степанович. У всіх інших вже були свої сім’ї. Я тоді якраз будувався й поїхав на сезонні заробітки в Карелію. Хочу зазначити, що після смерті батька лісгосп досить суттєво допомагав мамі, поки працювали ті керівники, які пам’ятали Степана Стрижауса. Але ще й тепер дають безкоштовно 10 складометрів дров».

За словами пана Петра, більшість членів їхньої великої родини живуть у Тутовичах і сусідніх селах. Троє мешкають за кордоном: одна сестра – в Росії, друга – в Польщі, а найменший брат виїхав у США.

За матеріалами Вісник Олесь ТИХОНЕВИЧ

Коментарі
23 жовтня
Сьогодні
Вчора
21.10.2020
20.10.2020
19.10.2020
18.10.2020