стрічка

Люди спускали воду з бойлерів, щоб вижити: уродженець Рокитного, що пережив окупацію Ірпеня

10 Травня 2022, 10:28
Олексій Буляр. Фото: Катерина Лащикова для «Вечірнього Києва» 527
Олексій Буляр. Фото: Катерина Лащикова для «Вечірнього Києва»

Війна забрала у 44-річного ірпінця Олексія Буляра усе, над чим він працював 20 років, — квартиру, бізнес, фінанси…

До 24 лютого усі ми навіть уявити не могли, що насправді означає слово «виживати». Нині ж сотні тисяч українців витримали нелюдський гарт в умовах війни і знають, що і як потрібно робити, коли залишаєшся без світла, тепла, зв’язку, води, їжі. Коли ціпенієш від повідомлень про смерті близьких і знайомих, коли не знаєш, як правильно діяти і яким буде завтрашній день. Пише «Вечірній Київ».

Співрозмовник — 44-річний Олексій Буляр, один із тих, хто на власні очі бачив палаючий Ірпінь. Чоловік родом із Рокитного, довго жив у Сарнах на Рівненщині, у 2004 році переїхав із сім’єю до Ірпеня. Реалізувався в автобізнесі. З ностальгією згадує західнополіську говірку — такі собі словечки «єсті», «хлєба», «салєнца», але зараз говорить майже літературною мовою.

Вважає свою родину патріотичною, пригадує, як шукав і читав синові розповіді про українську звитягу, про героїв-поліщуків, зокрема Тараса Бульбу-Боровця, про Олевську республіку, Нетребу, Борове. Жили добре, не без проблем, як і в кожній українській сім’ї, але дружно, «в одному темпі». І все це до того часу, поки в Україні не розпалилася війна.

ВУЛИЦІ БУЛИ ЗАБИТІ СПАЛЕНОЮ ТЕХНІКОЮ

— Олексію, розкажіть, будь ласка, як для вас почалася війна?

— Як і в усіх. Спимо ми вдома, телефонує нам подруга й каже: «Олексію, почалася війна». Я не повірив. Думки не збирались докупи, відчуття спустошеності, що робити — не зрозуміло. На той момент, коли ми почули перші вибухи, орки намагалися зайти в Гостомель — це дуже близько від нас… Син напередодні вторгнення орків поїхав на збори до Вінниці. Вже ближче до 8-9 години ранку він сам зателефонував: потрібно віддати належне вінничанам, які приймали наших малих футболістів з Київщини. Вони одразу заявили: діти залишаться там на стільки, наскільки потрібно, — безкоштовно, без будь-яких умов.

— Чи думали Ви в той момент про евакуацію?

— Мене часто потім запитували: «Чому залишився?», «Тобі більше за всіх це було потрібно?». Зараз я можу сказати: «Так! Мені було потрібно на той момент. І в мене була можливість там залишиться: я точно знав, що мої рідні в безпеці». Але починалось усе не так однозначно. Спочатку дійсно було якесь спустошення внутрішнє. Ми ж ніколи не думали, що таке може бути… Усі не знали, за що братися, куди бігти і що робити. І навіть приблизно ми не могли уявити, настільки швидко зможемо організуватися. Місцеві волонтери, і серед них мої друзі, майже блискавично включилися в роботу, долучили до всього мене.

З перших днів ми почали контактувати з територіальною обороною. Прямих контактів із ЗСУ не було жодних, але ми знали, що ці хлопці вже є. Чому? Тому що бачили днями техніку, яка проходила через Ірпінь. Пам’ятаю, відчували тоді здивування і гордість. Вони йшли красиво… Такі, знаєте, мужні, але разом із тим і такі юні. Аж серце боліло у всіх, що ці молоді хлопці йдуть нас захищати.

Під час евакуації з Ірпеня окупанти відкрили вогонь по цивільних, були загиблі. Фото: Getty Images
Під час евакуації з Ірпеня окупанти відкрили вогонь по цивільних, були загиблі. Фото: Getty Images

— У вас був якийсь план дій?

— Дуже швидко почали формуватися блокпости, для них потрібні були якісь дуже важливі речі, які не завжди було легко купити чи знайти в тих умовах. Зарядні пристрої, акумулятори для автомобілів, антифризи, герметики, вода, чайники. Їздили по магазинах, все купували за свій рахунок. Зовсім скоро ми очікували на активні бойові дії. Уже було відомо, що на ірпінсько-бучанську ділянку зайшло п’ятнадцять тисяч орків. Всі усвідомлювали, що буде складно, тільки не до кінця розуміли, наскільки. Тоді ж з Ірпеня масово почали виїжджати люди. Це було просто страшно: у заторах машини стояли по п’ять — десять годин. Пам’ятаю якийсь день… Ми повивозили багатьох жителів. Зі свого середовища я залишився один.

Наступного дня один із лікарів-педіатрів попросив забрати його на машині. Коли ми під’їхали до «Жирафа» (торговий центр в Ірпені, — ред.) через весь міст, по всій вулиці Садовій, і по всій вулиці Вокзальній уже стояли знищені колони кадирівців. Ці колони нараховували деякі 47-50, а деякі і 90 машин. Вулиці Залізнична і Водопровідна, яка йде від початку Ірпеня до Бучі, до переїзду, повністю були заставлені розбитою ворожою технікою.

Розстріляні авто в Ірпені. Фото: Борис Корпусенко
Розстріляні авто в Ірпені. Фото: Борис Корпусенко

У той самий день я отримав від своєї близької подруги, яка жила на вулиці Садовій, фото її будинка. Від нього залишилося дві стіни!!! Дві стіни, фронтальна і тильна, все інше абсолютно до землі вигоріло!

ЛЮДИ ПРОСИЛИ ЗЛАМАТИ ЗАМОК, АБИ НАГОДУВАТИ ТВАРИНУ

— Як жив Ірпінь у перші дні вторгнення?

— Підприємці повивозили все, що було в магазинах: прищепки, клейонки, продукти, яйця, пиво, горілку, м’ясо, ковбаси, хрумкі палички, цигарки… Горілка і пиво стояли окремо. Їх сказали прибрати, щоб не було спокус, але всі розуміли, що ніяких спокус і так не буде. Мій друг Олександр якось сказав: «Олексію, ймовірність того, що в Бучу, Немішаєве, Ворзель зайдуть кадирівці, велика. Я, мабуть, заберу у вас всі посвідчення територіальної оборони. Якщо вас затримають із тим посвідченням, ви не залишитеся живим». Так я зрозумів, що моя участь в територіальній на цьому закінчилася. Тому запитав: «Що робити?» Він відповів: «Ти живеш у такому районі, де дуже багато пенсіонерів. Якщо вирішив залишитися в Ірпені, залишайся».

На той момент у нашому будинку з усіх 140 квартир перебувало, чітко знаю, 58 осіб. Але люди продовжували виїжджати поки була хоч найменша можливість: ЗСУ і ТРО вже почали зривати мости. З Бучі, в селищі Мостище, вибух був колосальний.

Мені передзвонили хлопці і сказали: «Міст зірвано, і дуже вдало: велика колона росіян була знищена разом із ним». Потім зірвали міст через Романівку, у Ворзелі, у Бородянці. На жаль, Бородянка прийняла на себе колосально великий удар, тому що над нею була можливість літати російським літакам і будинки мирних жителів бомбили ще й з повітря. Це було страшно… Коли іноземні агентства і наші опублікували перші знімки цих будинків, у нас був шок.

З того моменту я почав брати активну участь у житті будинка. Зникло вже світло (а ми дуже від нього залежні, бо газу в нас не було ніколи), не стало інтернету, але вода ще була. Тобто туалети ще функціонували і помитися була можливість, а це немало.

Наша консьєржка Валентина, дуже свідома жіночка, попросила мене: «Олексію, пишіть у фейсбуці, якщо є в підприємців хоч якась можливість, привозьте продукти».

Ми справді згуртувалися і почали об’їжджати всі торгові точки. Виходили абсолютно чужі люди і зносили ківі, мандарини, яйця, олію, молоко, сметану, борошно, макарони.

— Війна згуртувала людей, це факт. Але як відбувається таке єднання в надзвичайно складних обставинах?

— Люди, які між собою навіть не віталися живучи в одному будинку, почали потихеньку спускатися вниз і знайомитися один із одним.

Олексій з сусідом. Фото з архіву спірозмовника
Олексій з сусідом. Фото з архіву спірозмовника

Спільно ми вирішували безліч проблем, про які в мирному житті нам би й на думку не спало думати. Наприклад, нам потрібно звідкись узяти дрова. Живемо серед лісу, а дров пошукати ще треба було… Сусідка Світлана взялася пекти хліб. Серед сучасних жінок багато хто вміє це робити, тільки не в таких умовах. Який хліб, коли в тебе тільки бочка стоїть, як там хліб пекти? Вона ж каже: «Хлопці, я родом із Маріуполя, в нас печуть „лєпьошки“, головне, щоб було борошно».

Ще один клопіт звалився на нас із появою мародерів. Місто досить молоде і досить активне, люди в ньому жили заможні і тепер ці люди майже всі виїхали. У квартирах залишилися гроші, цінності… Вирішили ми замикати ворота і чергувати в приміщенні консьєржа.

Окрема історія пов’язана з тими, хто у своїх квартирах стали своєрідними «в’язнями». Так, на 140 квартир у нас залишилося близько 20 котів і десь близько 10 собак. Коли люди виїжджали, більшість забирали улюбленців, але були й такі, хто не міг.

Ще хтось думав, що їдуть на кілька днів і обов’язково швидко повернуться. Нам почали телефонувати і писати приблизно таке: «У нашій квартирі залишився кіт», «ми лишили їжу, а світла нема…», «зайдіть, будь ласка, зламайте замок, беріть продукти, але нагодуйте тварину…»

Трагічніша ситуація — одинокі літні й немічні люди. Наприклад, волонтери пишуть: у будинку на третьому поверсі лежить бабця, вона інсулінозалежна, їй 80 років, вона у квартирі одна.

Наші жінки почали шукати цих людей, ходити до них. Цим людям було важко було пояснити, хто до них стукає у двері. Ми почали кричати з вулиці: «Добрий день! Слава Україні! Це ваші сусіди з паралельного будинку. Ми вам принесли окріп, свіжий хліб, масло, ковбасу…» Нам почали відкривати. З’явилась можливість підгодовувати тих, хто не може рухатись.

Була ще одна — особисто моя місія. Я комунікував з людьми і відповідав за зв’язок. У всіх були телефони, але в перші ж години ворог наніс точкові удари по об’єктах інфраструктури, лікарнях, пологових будинках, поліції, військкомату, вишках мобільних операторів. Зв’язок, на диво, ще залишався, але був усе гіршим і гіршим. Крім того, телефони постійно сідали. Де їх заряджати? Я автовласник, у мене була машина, заряджена десь на половину, тому мав можливість потроху заряджати телефони усіх своїх нових знайомих.

АВТО ЗГОРАЛИ ЗА П’ЯТЬ ХВИЛИН

— Яким в цей час був Ірпінь?

— Згодом уся ця навала, ця орда зайняла Бучу повністю. Ми ще щось готували, ще щось кудись возили… Однак пальне закінчувалося, дров більше не було. Обстріли наближались, а наш будинок стояв гарний собі, без жодної дірочки. І всі розуміли, що це ненадовго…

Люди виїжджали і виїжджали. Незабаром нас у будинку залишилося одинадцятеро… Дуже важко стало, коли почала закінчуватися вода. Туалети почали зливати вже використаною водою. За питною спочатку ще з ризиком для життя бігали до криниці біля церкви — вночі, в темряві, коли орки сплять. Потім почали спускати воду з бойлерів у квартирах. Ночували уже в підвалах.

Я закарбував у пам’яті та сфотографував ще цілими наш будинок, свою машину, парк, ворота, бочку… І добре, бо згодом сюди почало «прилітати»… Артилерія стріляла… Потім нас попередили, що можуть обстрілювати фосфорними бомбами. На світлинах усе видно: машини згорали за п’ять хвилин повністю, будинки розстріляні, скрізь осколки, церква розбомблена. В мій будинок ракета влучила на десятому поверсі…

— Що ви відчували, коли війна вже остаточно зайшла в кожен двір, у кожну сім’ю?

— Найтрагічнішими були, безперечно, втрати. Першим загинув Шрек — Юрій ніколи не був моїм другом, але ми приятелювали. Я знав, що він учасник АТО, що він, як і я, батько-одинак, що в нього син. Шрек — це його позивний, бо був дуже великий такий, дуже емоційний дядько, йому було досить важко себе знайти в мирному житті, і він постійно рвався туди, в зону АТО (після 2018 року це зона ООС. — ред.)

Він зателефонував мені і запитав, де тепер наша спільна подруга. Я йому відповів: «Юр, я ще не знаю, тільки планував із нею зв’язуватись». Дзвінок був о 7 годині вечора, а о 9 на фейсбуці вже з’явилися його світлини із написом, що він загинув. Слів просто не було… Якось я це, скажу так, «переварив», пережив, кому зміг, сповістив і в останній день, коли була така можливість, я знову прорвався на блокпост до територіальної оборони…

Потім були ще два повідомлення, які болять досі. Отримав звістку про сина знайомого лікаря. Він у Бучі, в ЖК «Континент» почав фільмувати з вікна пересування кадировців. Пострілом у серце його вбили… Згодом одна з моїх подруг, з якою я працював на попередній роботі, її звати Світлана Сошенко, написала: «Мого Дмитра більше немає.

У двір прилетів снаряд, він був на ґанку». Ви уявляєте собі? У них залишилося четверо дітей… Ці звістки про смерті звучали страшно, але найбільше жахало усвідомлення: як би все брутально і страшно не звучало, все одно життя продовжується…

«ШВИДКО НЕСІТЬ НІЖ, ПЕРЕКИС ВОДНЮ, ВСЕ, ЩО Є…»

— За цей час Вам довелося бачити смерті на власні очі?

— Так, на жаль. У якийсь із цих безкінечних днів війни я познайомився з дядьком Іваном, прізвище — Карачун. Чоловіку було — бачте, кажу вже «було» — десь років 60-65. Людина ультрапозитивна, сам з Київщини, тому що знав усі найближчі населені пункти і завжди точно знав, куди «прилетіло»: «це на Тарасовщину… це у Ворзель… це у Вишгород, а це аж на Троєщину…»

Фото: Катерина Лащикова
Фото: Катерина Лащикова

Чоловік звик щось робити руками, до останнього дня ходив з ножицями і підстригав дерева, брав віника, підмітав. До речі, саме він притяг бочку, на якій ми готували. Потихеньку ми роззнайомилися і здружилися з ним та його дружиною Лідією. Якось нам вкрай потрібно піти по дрова. Це було в дні, коли в Бучі вже була вже катастрофа. А в нас порівняно все тихо було. От ми й вирішили роздобути дров. До ірпінського конференц-холу — це такий готельно-ресторанний комплекс — вирушили вчотирьох: я, молодий хлопець Іван, дядько Сергій — з Донецька, Кристалінський його прізвище, один із нас військовий і знав хоч трохи, що таке війна, і дядько Іван Карачун.

Метрів 600 нам належало пройти. Світлий божий день. Перший раз все вдалося. Треба ж було повторити цей шлях удруге. Молодший Іван несе на собі 20-ти літрову каністру води, а ми відірвалися і десь на 150 метрів попереду тягнемо возики із дровами. Сергій ще й каже: «Ой, хлопці, лиш би нас не бомбили градами». І тут над дев’ятиповерхівкою щось свистить. Чую: «Падайте на землю!». Ми кидаємо речі, падаємо, і в наш возик прилітає міна. Це дуже швидко, динамічно, це хвилини, нічого не зрозуміло, дуже голосно, купа осколків, скло.

Я кричу: «Всі живі?» Піднімаю голову, дивлюся на дядька Івана, а з нього вже тече кров. Я беру його ззаду під руки і починаю тягнути, щоб заховати, не розуміючи нічого, щоб заховати… Потім дивлюсь на свою куртку — вона вже вся у крові. Розпач. Піднявся тиск, затерпли руки. І в цей момент знову починають летіти міни: одна, друга, третя і це все зривається.

Кричу до Сергія: «Ти як?», а він уже не відповідає. Підбігає молодший Іван… Мене починає трусити. Що я бачу? У дядька Івана нога, ребро, живіт… маленькі-маленькі, знаєте, ці плями криваві… Дядько Сергій не відповідає… Ми підбігаємо до нього і бачимо — контужений, не може відповісти, лежить без шапки, у шапці осколок отакий довгий.

Треба нести їх додому, а як? На щастя, Іван згадує про свою машину неподалік. Як ми дісталися до неї, як забрали своїх — то диво… У наш бік постійно стріляли. І не з автомату, не з гвинтівки, а з міномету, щоб осколками сто відсотків убило.

Коли поранених привезли у двір, жінки нас зустріли. Але вони ще не розуміли, що відбувається. Із сусіднього будинку прибігла жіночка-переселенка, яка працювала до цього медсестрою на Донбасі. Кричить: «Швидко несіть ніж, перекис водню, все, що є. Будемо розрізати, дивитися, де рана».

— Що ви відчували у цей момент?

— Мене накрив розпач: я починаю усвідомлювати, що в Ірпені нікого немає, і ми нічого не зробим вже з цим. Приходжу до тями, намагаюсь подзвонити, зв’язку нема взагалі. Пишу у вайбер-групу, вибігаю на вулицю, в місце де більш-менш ловить мобільний, намагаюся зловити цей мобільний зв’язок. Пишу, що мені терміново потрібен лікар, але ніхто не відповідає. Набираю через вайбер депутата по нашому округу, розповідаю про двох поранених. У цей момент розумію, що в мене валить кров. Дістаю маленький осколок.

Дядько Іван говорить: «Я замерзаю». Сергій сидить на задньому сидінні і не реагує ні на що. Час то летить, то тягнеться, люди стікають кров’ю, усі події склеюються в якусь неймовірну фантасмагорію. Нарешті передзвонює депутат і каже: «Я хлопцям ЗСУ залишив заявку, вони вже до вас їдуть». Знаєте, вони були, як янголи. По-перше, обидва по два метри зростом, гарні, усміхнені. «Тихо, спокійно, хто у вас тут постраждав? Зараз будемо вантажити і вивозити…»

І тут ми розуміємо, що далі залишати жінок тут злочинно. Тому в машину вже вантажимо всіх — двох поранених, тьотю Ліду, малу Катю — біженку з Донбасу, вчилася на архітектора в Іспанії, а сюди приїхала (і як вчасно!) на кілька днів, однак вперто до останнього не хотіла від’їжджати!

Через три дні подзвонила тітка Ліда і сказала: «Дядько Іван помер у лікарні в той самий день, коли завезли. Сергію будуть робити операцію, але він виживе…»

ПРО РІШЕННЯ ВИЇХАТИ З ІРПЕНЯ І КИЇВ В ОБОРОНІ

— Як Вам вдалося вирватися з того пекла?

— Залишатися в Ірпені будо неможливо. Щоправда, один чоловік на весь наш будинок таки зостався — Степан. Решта вирішили рятуватися. У всіх нас перевірили документи, перевірили сумки — щоб кількість багажу не була великою і щоб ми змогли поміститися в транспорт, перевели через підірваний міст, посадили в швидку допомогу і повезли Новоірпінською трасою.

Не доїжджаючи до Академмістечка, ми вже побачили… Звісно, і раніше доходили до нас чутки, що Київ захищений, але ми не бачили, наскільки захищений. Там не блок-пости, там — архітектурні споруди. Стоїть ультрамодна зброя, стоять оці гарні захисники. Очевидно, то були саме ЗСУ.

Фото: Борис Корпусенко
Фото: Борис Корпусенко

От саме тоді я точно зрозумів, що ЗСУ — це не армія України зразка 2015-го року, а це якась ультрасучасна європейська армія, яку, певно що, буде боятися і сам Альянс. Всі однакові, у всіх модна зброя, всі в тепловізорах, знаєте, всі дуже круті.

Приїхали, виходимо з машини — знову нас перевіряють працівники СБУ, міліція, всі запитують, чи потрібна якась допомога. Дуже багато журналістів: «Аль-Джазіра», «France-Presse». Всі фоткають, як ми виходимо з цих машин. А ми плачемо… Всі плачемо. Всі… Чоловіки, жінки… Потім телефонуємо до своїх, і нас везуть через увесь осиротілий Київ.

Київ — крутий. Я навіть не можу описати відчуття. Це радість, трепет, надія, віра, гордість, віра в Господа Бога, віра в Україну, в усіх людей, які так зорганізувалися!

— Ви розуміли, куди будете рухатися далі? Як вирішилося питання з переїздом на Рівненщину?

— Особливих ідей, куди рухатися далі, в мене не було. Але подзвонив брат, запропонував вирушати на Рівненщину. Волонтери допомогли: приїхали, забрали, заспокоїли… Переїзд, який зазвичай займає три години, тягнувся понад вісім годин. Дорогою підбирали всіх охочих, наприклад, жіночку з двома дітьми, яка рятувалася з пекла Чернігова.

— Ви могли поїхати з Ірпеня раніше, але не зробили цього? Шкодували про це потім?

— Ні, не шкодував.Ми дуже довго годували людей, які до нас приходили. Вирішували якісь побутові проблеми… Питали в хлопців із ЗСУ, що їм потрібно…. Щоправда, їм знадобилися тільки шкарпетки 39-40 розмірів (посміхається). Ніхто ніколи не вважав себе героєм. Що керувало нами? У нас була впевненість, що наше місце там. Ми були свідомі, що потрібні там. Знали, що наші рідні і близькі божеволіють, боячись за нас. Але це була якась фаталістична впевненість, що треба залишатися.

— Як зараз Ірпінь? Тримаєте зв’язок з кимось?

—Тримаю зв’язок з нашим Степаном, з хлопцями з тероборони, з людьми з адміністрації. Коли Ірпінь звільнили, всім одразу захотілося повернутися. Насправді така можливість настане дуже-дуже нескоро: залишені міни, розтяжки, знищена інфраструктура, унеможливлене постачання води, електрики, практично немає доріг. Хоч місто потрохи й відбудовується.

— Яку роль у цій війні, на ваш погляд, відіграє влада?

— З несподіваного боку показав себе мер Олександр Маркушин. Перед війною ставлення до нього було негативне. Мер зібрав якийсь прес-клуб, і міська державна адміністрація дуже активно почала інформувати людей через месенджери, через соціальні мережі про все, що відбувається. Щодня мер випускав якісь маленькі ролики по 15-20 секунд «Добрий вечір, ми з України! Ірпінь стоїть, ми воюємо». Був на своєму місці.

— Що ви зробите першим після війни? Я в усіх це запитую.

— Все, над чим я працював понад 22 років, — квартира, бізнес, нерухомість, фінанси… все знищене під нуль. Зараз 99 відсотків часу присвячую тому, щоб з’єднувати людей і вирішую, в чому буде коефіцієнт моєї потрібності найвищий… Шукаю, де максимально я можу бути використаним.

Фото: Катерина Лащикова
Фото: Катерина Лащикова

— Як думаєте, якою буде Україна через 10 років?

— Дуже важливо, я думаю, врахувати всі помилки, які були раніше. Не допустити роз’єднання, бути з одного боку жорсткішими, з іншої — гуманнішими. Країна зруйнована, так. Але ми пам’ятаємо про план Маршала. А зараз за нами Європа і Америка, і цей варіант відбудови цілком вірогідний. Те, що Україна буде процвітаюча, — це 100%, те, що ми виростимо героїв, також 100%. Нині вже діти біжать зранку з мамами в’яжуть сітки.

Зараз усі шоковані війною, але навіть думки ніхто не має (принаймні, серед моїх знайомих і близьких), що щось буде не так. Через десять років ми будемо абсолютно іншою, глибоко європейською державою. Ми нарешті відмиємо те багно, яке причепилося до наших ніг. Відірвемо від себе того упиря, який п’є нашу кров і нас знищує.

Україна буде така, про яку мріяли ті люди, яких зараз із нами вже немає. Той самий Кузьма, Левко Лук’яненко… Ліна Костенко зараз написала вірш про Бучу, Ірпінь та Ворзель. Я три рази його читав, я всі рази плакав. Я чоловік, мені не соромно, тому що це написала вона. Їй 92 роки! «Підніме очі закривавлений Ірпінь…» І вся Україна. Я в це вірю!

Софія ДЕНИСЮК, Олена ХАРИТОНЕНКО для «Вечірній Київ»

Коментар
29/05/2022 Неділя
29.05.2022
28.05.2022