«До смерті не можливо звикнути», – старша фельдшерка Сарненської станції швидкої медичної допомоги

Лариса Яремчунь – працює в екстреній медичній допомозі 26 років. Розпочинала свій шлях на Волині, нині працює старшою фельдшеркою Сарненської станції швидкої медичної допомоги.

Інтерв'ю з медичкою опублікували на сторінці Рівненського обласного центру екстреної медичної допомоги.

- Чому обрали професію фельдшера?

- Це мрія мого дитинства. Я точно знала, що буду лікарем у майбутньому. Екстренку обрала тому, що моя сусідка Ганна Петрівна працювала в «швидкій». Я із захопленням дивилася на неї, коли вона приїжджала з роботи у білому халаті (тоді була така форма). Я пішла в медицину за покликом серця і жодного разу не пошкодувала про це. Зараз один з моїх синів теж обрав медичний шлях, щоправда, психіатрію, а невістка лікар-невропатолог. Переконана, в медицині не буває випадкових людей! Фельдшер повинен вміти робити все. Коли я працювала у Клесові – часто люди зверталися одразу ж на пункт постійного базування, оскільки це було близько і зручно. Доводилося нам робити різне: забирати стороннє тіло з ока, зашивати рани, і не тільки… До найближчої лікарні далеко, тож інколи доводилось робити на місці.

– За що ви любите свою професію?

– Я можу рятувати життя людям. Останнім часом, вони сподіваються лише на нас. Прикро бачити, коли люди відтерміновують «лікування» тільки через те, що у них нема грошей. А коли вже стане дуже погано, то тоді викликають «швидку», аби ми їх врятували…Часто відмовляються від госпіталізації… Причини різні.

– Які виклики для вас найскладніші?

– Я досі не можу звикнути до смерті. До цього, напевно, і ніколи не звикну. Найстрашніші виклики – виїзди на місця ДТП. Пригадую один з моїх перших викликів – двоє молодих мотоциклістів розбилися на смерть… Їхні травми були несумісні з життям. Врятувати не вдалося. Коли пропускаєш такі події через себе – боляче, але ми не повинні давати волю емоціям. Пишаємось успішними реанімаційними заходами. Коли виводимо пацієнта зі стану коми, або ж коли завдяки оперативно наданій медичній допомозі відповідно до протоколів людині стає краще. Приємно потім зустріти наших пацієнтів у хорошому здоров‘ї та настрої. Часто ми цікавимося подальшим їхнім станом, і раді тоді, коли вони швидко «стають на ноги». Це дуже надихає!

– Як часто домедична допомога рятувала життя пацієнтам до приїзду «швидкої»?

– В моїй практиці, а це за 26 років, жодного разу не було такого, щоб до нашого приїзду, хтось з оточення надавав домедичну допомогу. Люди бувають байдужі… Прикро, оскільки саме у перші хвилини можна врятувати життя… Вміти правильно надавати домедичну допомогу повинні всі! Головне – правильно! Бо вміти, це ще не означає, що ти допоможеш пацієнту, а не навпаки... До прикладу, наші фельдшери завжди готові до таких ситуацій, навіть, у позаробочий час з собою в сумочці мають одноразові рукавички й дихальний клапан, щоб при необхідності можна було зробити штучне дихання.

– Зараз є багато тренінгів, де навчають як правильно надавати домедичну допомогу. Чи долучається молодь?

– Таких тренінгів чимало. Особисто я проводжу таке навчання у школах. Вчителі просять, щоб показала учням як правильно надавати домедичну допомогу. Молодь активна! Цікавляться і в них виходить! Це дуже тішить!

– Як реагуєте на агресію пацієнтів?

– Найчастіше агресивні люди – це ті, які у стані алкогольного сп'яніння. У такі моменти говорить не пацієнт, а його хвороба. Це поведінкові та психічні наслідки внаслідок алкоголю. Це як людина, яка виходить з наркозу – вона не контролює те, що говорить.

– Розкажіть про ваш колектив Сарненської станції ШМД.

– У нас переважно жіночий колектив. Загалом Сарненська станція ШМД налічує 23 бригади. Зокрема, в місті Сарни, де я працюю, базується 4 бригади. Я віддаю шану фельдшерам Сарненської станції, які без лікарів їздять на складні випадки. Це колосальна праця та велика відповідальність! Командна робота – це тоді коли водій розуміє фельдшера та лікаря без слів. Водій - це не тільки людина, яка швидко та безпечно транспортує пацієнта до медичного закладу, це - наші руки. Роль водія у роботі екстренки неоціненна.

– Як ковід вплинув на ваше життя та роботу?

– Як тільки розпочалася пандемія – я одягала наших працівників у захисні костюми. Ми підтримували один одного. Не впадали у відчай, не боялися. Це наша робота. Я вдячна своєму колективу за розуміння, за те, що вони викладаються на повну. Щодня ми проводимо «п’ятихвилинки», під час яких обговорюємо різні випадки, які трапляються у нашій роботі. Ми мотивуємо один одного і працюємо ще краще!