«Я кров’ю примерз до землі» - голова Клесівської громади про бій за Донецьке летовище

Оборона Донецького летовища, лише за офіційною статистикою, забрала життя ста одного українського воїна, ще 440 військових були поранені, багато зникли безвісти…

З-поміж героїв, котрі у ці січневі дні у бетонному пеклі аеропорту ризикували життям заради України, був і сарненчанин Василь Федорович Гриник із селища Клесів Сарненського району. Саме він, коли ворог практично повністю оточив летовище, зміг розповісти всій Україні страшну правду про ситуацію, в якій опинилися його оборонці…Про це Світлана Тубіна пише для видання Вісті Рівненщини.

Кіборги… Зовні, для ворога, залізні воїни без емоцій і страху, а насправді, каже Василь Федорович, переважно зовсім ще хлопчики, котрі під шквалом вогню беззвучно повторювали молитву, під обстрілами без вагань прикривали  товариша собою, а коли гинув, віддавали життя за те, аби хоча б останки бойового побратима довезли до його рідних…

«Ми не мали ані схеми аеро­порту, ані схеми мінування, а на руках – по 30 патронів на два  тижні…»

Познайомитися із Василем Гриником судилося у світле свято Хрещення Господнього. Кіборг за позивним «Вай-Фай», голос якого за кадром в ефірі телеканалу «112»  13 січня 2015 року почула вся Україна, нині голова Клесівської об’єднаної територіальної громади. 

«А давайте я вам покажу, як гарно  наші  люди відзначають Водохреще, як все облаштувати вдалося, аби  і красиво було біля купелі, і безпечно!..» – мовив несподівано, мимоволі розкриваючи своє щире вболівання за кожен момент життя місцевих людей.  «Давайте…»

Подальші кадри – мов із безтурботної світлої казки, а головне – мирної. Радісні усмішки, взаємні вітання і побажання клесівчан, неповторна, помережана зимою, краса поліської землі… Вперше приїхав сюди Василь Гриник  із рідної Вінниччини понад 24 роки тому. Думав, що просто погостювати у товариша, з котрим служив в армії. Та, виявилося, назавжди – знайшов тут і свою любов, і свою домівку.

Майже два десятиліття пропрацював на залізниці (колійником, керівником дільниці), пізніше майстром залізничного цеху на КК НК «Технобуд», разом із дружиною Іриною виховав двох донечок, односельчани поважали ще й як майстра із золотими руками, а місцева малеча натішитися не могла дитячим майданчиком та незвичайними гойдалками, які добрий дядя Вася зробив для них власними руками…

Та розповідь мимоволі дійшла до життєвого рубежу, в якому біль  і кривава рана у серці цього відважного захисника Вітчизни і в серці всієї України. Рубежу, який так не хотілося переходити цього світлого дня, але до якого треба вертатися знову  і знову, бо ніхто не має права про це не знати, не має права забути.

«2 серпня 2014 року мені прийшла повістка, без вагань пішов у військкомат і вже незабаром проходив підготовку на Яворівському полігоні на Львівщині», – відкриває важку сторінку в житті Василь Федорович.

«Та більше доводилося навіть інших вчити, адже під час строкової служби був командиром  снайперів розвідки 38-ї бригади ВДВ, а деякі хлопці, маючи навіть офіцерське звання, мобілізувалися усього-навсього після військової кафедри, були зовсім не пристріляні. Через три місяці я, як бойовий старшина 7 роти 80 аеромобільної бригади Збройних сил України, був уже в зоні АТО, у Костянтинівці Донецької області. Спершу адаптувалися, розвивали військову інфраструктуру, потім епізодично почали брати участь у боях, на підтримку виїжджали, а 6 січня вирушили на бойове чергування в Донецький аеропорт… Ми всі знали, що нас це чекає, готувалися до цього… Так я і позивний «Вай-Фай» одержав, це наші молоді хлопці придумали, скорочено – Василь Федорович…

Височезні тополі, мов під лінійку, підрізані осколками гранат і мін, посічені дерева, кора, чорна обвуглена земля, спалені броньовики, танки, автомобілі… Смертельні слайди жахом зупиняли дихання, судомою стискали горло. Хлопці навіть ще усміхалися, але то, каже Василь Гриник, були не усмішки, то був суцільний жах. Ось бетонна могила аеропорту, біля першого терміналу – розбитий і, мов сито, пронизаний кулями КамАЗ, спалені танки, БТРи... «Господи! Які ж тут були бої, що тут робилося!..» - пронизала думка.

А у них, українських вояків, ані схеми розміщення аеропорту, ані схеми мінування, а при собі – лише по 30 патронів, саме стільки дозволили провезти сепаратисти, коли наші військові проходили відомий блок-пост ганьби. Тобто фактично по два на добу, бо ж заступили на чергування на 14 днів. добре, що там старі запаси були.
 

«Коли ми потрапили в аеропорт, фактично одразу почалася перестрілка, а наступного дня – справжній бій. Хлопчику із нашої роти відірвало руку, щелепу… Це був Ігор Римар… Його так і не вдалося врятувати», – мовить пошепки Василь Гриник і втирає пекучу чоловічу сльозу.

Поранених загортали у целофан, замість води ми ковтали шматочки льоду…

А далі… Далі було пекло. З кожним днем ситуація погіршувалася, фактично аеропорт уже був з усіх сторін оточений, проскочити можна було лише вузеньким коридором між першим і другим терміналом. Більше того – ворог був не лише зовні, а й усередині: у підвалі – банда Гіві, на другому поверсі – сепаратисти, на третьому – удмурти, і лише в частині першого – незламні українські кіборги. Випробування, яких вони зазнали, просто надлюдські. Ворог не міг їх взяти ні вогнем, ні страхом, ні лютим холодом.

- Ще на початку було дві буржуйки, які, хоч дим і вертався назад, давали хоч якесь тепло, - розповідає Василь Федорович про побут військових, якщо це можна назвати таким словом. – Маючи по дві години для сну, ми у повному обмундируванні лягали близенько один до одного, аби не замерзнути, на бетон кидали все, що лишилося після попередніх чергувань. Ще був сухий вогонь, на ньому розігрівали консерви, навіть чай кип’ятили… Неабияк рятували так звані «грілки» – спеціальний зігріваючий порошок, засипали його, зокрема, у шкарпетки… Та вже незабаром не до чаю було - п’ятилітрові каністри з водою просто розколупували і, побивши на скалки, смоктали кусочки льоду. Найважче ж було пораненим – їх, аби зберегти тепло тіла, загортали у целофан, але він не допомагав, холод був просто вовчим, мучив нарівні з ранами…

Бачачи, що не може здолати кіборгів, ворог почав їх травити ще й газом. У тих, хто потрапляв в епіцентр, він вивертав нутрощі і буквально паралізував. «Це дуже страшно – відчувати, що ти безпомічний, що до тебе можуть підійти і взяти за шию, мов кошеня, а ти не зможеш чинити спротиву, - каже кіборг. – Мені легше було, я був у той момент із вітряної сторони – прикривши обличчя комірцем куртки, крізь нього ривками вдихав повітря і видихав носом, як навчила дружина-медик. Найкраще в такому випадку мати вологу тканину. Вона завбачливо дала цю пораду. Та все ж опік носоглотки одержав. Той страшний запах і тепер, хоч минув цілий рік, чути від куртки

«Старшино, за мене мати Псалтир читає - я виживу…»

Сили зносити усі ті випробування, каже Василь Гриник, давала віра:

- Коли віддавалися команди під час бою, я бачив, як ворушилися у молитві губи у наших хлопчиків, більшість із них мені в діти годилися… Кожен розумів, що будь-якої секунди життя може обірватися. На вірі трималися й приклади просто вражаючої сміливості моїх бойових побратимів… «Володю! Володю! Пригнися трохи,- бачачи, що, мов дощем, все поливають кулі, просив Володимира Бузенка – молодого красивого хлопчину із Чернівецької області». «Та що ви, старшина…, - повернувся, усміхнувшись, - за мене мати Псалтир читає, я виживу…». Потім, вже після евакуації, він мені снився… Знайшли тільки його руку, експертиза ДНК це підтвердила…

– А наш медик Ігор за позивним «Псих»… Він своєю мужністю всіх запалював. Ходив без бронежилета та каски і рятував, і заспокоював усіх. Він був прикладом мужності для кожного… - тихо після важкої хвилини мовчання веде далі Василь Федорович, торкаючись того, що кровоточить.

Каже, що його у ті страшні дні теж підтримувала Молитва, а ще – смс від дружини і донечок. «Тату, не переживай, не бійся. Я знаю, що ти виживеш – ми тебе вимолимо в Бога…» – 14 січня, в один із безнадійних кривавих днів надійшло від доньки… Сльози просто полилися з очей… Я постійно перечитував цей лист, він давав мені сили… «Любий мій Васічок! Тримайся! Я вірю в тебе! Люблю сильно, цілую палко, обнімаю ніжно…» - 15 січня написала дружина. Вже потім я дізнався, що щодня мої рідні збиралися і на колінах до ночі читали Акафіст до Пресвятої Богородиці…

Молитва відважним кіборгам тоді була потрібна як ніколи. Кільце ворога змикалося, боєприпаси закінчувалися, поранених не вивозили.

- Я чітко бачив, що наближається кінець, якого або ніхто не передбачає, або, знаючи про це, замовчує, – повертається у болючі дні мужній кіборг. – Поділився цим із братом дружини, він запропонував, що вийде на журналістів, аби я розповів правду про ситуацію, в якій ми опинилися. Увечері 13 січня зі мною зв’язалися працівники телеканалу «112». Стисло, не розкриваючи секретного, розказав їм. Але просив, аби не давали в ефір, аби ворог не дізнався про нашу безвихідь і, відчувши слабину, не пішов у конструктивну атаку, щоб повністю знищити… Кілька днів вони зі мною зв’язувалися. Востаннє – 16 січня…

«Хлопці думали, що я за щось тримаюся, а я кров’ю примерз до землі…»

… Розуміючи, що на цьому квадраті вже не встояти, командир роти Віталій Любенко та старшина Василь Гриник відважилися на відчайдушний крок – на 25 метрів вискочили за межі терміналу і, аби знешкодити ворога, відкрили автоматний вогонь по другому поверху, де виднілися силуети сепаратистів. Та один із ворогів був в костюмі невидимки…

Вже за мить кіборги під вогнем. Граната пробила бронежилет Василя Гриника, а осколки відрикошетили у командира, котрий просто дивом зумів ще добігти до терміналу, де його підібрали бойові побратими. Старшина ж заповз під спалений КамАЗ… А ближче до опівночі почали «крити» мінами.Осколок 120-міліметрової пробив дві шини, кевларову каску і застряг у черепі..

– Так шкварчало, так пекло, думав, голова вигорить, – мовить. – Але намагався не рухатися і не видавати жодних звуків. «Хахол, выходи! Мы из тебя шашлык сделаем! Мы тебя резать будем!» – кричали до мене, бачачи тіло у тепловізор. Я так пролежав до ранку. Втрачаючи свідомість, читав молитву, приходячи до тями – продовжував її… Намагався пізніше, коли сепаратисти впевнилися, що я мертвий, кликати на допомогу. Здавалося, що голосно кричу. Насправді ж, як розповіли мені пізніше хлопці, то був фактично шепіт. Один із бійців, волинянин Олександр Грошев, просто дивом мене почув. А сам пізніше від смерті не вберігся. Він та ще два бійці під прикриттям винесли мене. Не могли тільки від землі відірвати, думали, що за щось тримаюся, а то я кров’ю примерз… Коли несли, зверху все світилося – вогонь від автоматних черг… Мені тоді здавалося, що кожна з них потрапляє в мене…

Евакуювали Василя Гриника разом із іншими пораненими 18 січня. Довгі місяці потім він прокидався щоночі рівно о 3 годині 33 хвилини мов за будильником. Це був час, коли надійшла команда готуватися до евакуації. На той момент в аеропорту був поранений 21 боєць та двоє загиблих.

- Перша МТ-ЛБ була спалена… Горіли боєприпаси… Шквальний вогонь… Зі сторони злітної смуги було небезпечно під’їжджати, вирішили збоку… Та той шлях теж прострілював «Утьос» і кулемет з боку церкви… – з болем говорить чоловік. – Евакуація затягнулася. Хто міг ходити, сам зайшов в МТ-ЛБ, обов’язково зі зброєю, бо відповідали за неї, інших заносили. Довго прив’язували 200-тих… А поранені від холоду і болю були такі нерухомі й безпомічні, що серце розривалося. На той час і штаб, і медсанбат були розбиті прямим попаданням, тож холод був пекельний. Стіна була пробита і з боку старого терміналу, і з боку церкви…

Та найстрашнішою, зізнається кіборг, була, все ж таки, ота остання дорога до миру. Ті чотири кілометри, які відділяли аеропорт від селища Водяне, де були наші війська, були страшніші за все до цих пір пережите:

– Здавалося, летимо у провалля, машина то зупинялася, то виривалася вперед, то завмирала беззвучно… Машиністи добре знали тактику ворога, знали ділянки, які прострілюються, і, поки ворог зарядить автоматну стрічку, встигали прорватися… Це мов вдихнути і пірнути під воду… Цей останній момент, ці 4 кілометри, змусили стільки молитв перечитати, стільки думок повернути і переглянути все своє життя. Здавалося, та дорога тривала вічність. А там, у Водяному, нас зустріла медсестричка за позивним «Кроха». Кинулися до неї, щоб врятувала одного з 300-тих, який вже не подавав ознак життя… «Хлопці, на жаль… У нього вже немає навіть крові…» Не доїхав 4 кілометри… Це було рівно опів на п’яту ранку 18 січня…

Казав тільки два слова: «Я живий!»
- Я ніколи не думав, що стільки людей за мене переживає, що стільки друзів маю – вранці у госпіталі, коли підзарядив телефон і вийшов на зв’язок, дзвінки просто не стихали, - розчулено пригадує Василь Федорович світанок після порятунку. – Не менше ста чоловік зателефонувало. Я всім казав тільки два слова: «Я живий!».

Та радість та була важкою, зізнається кіборг. Нестерпно пекла думка про тих, хто залишився у пеклі аеропорту...

- Вони, мої бойові побратими, часто мені сняться. Із нашої роти, а це 68 чоловік, лише п’ятеро вийшли з того пекла неушкодженими. 41 боєць був поранений, п’ятеро зникли безвісти, п’ятеро потрапили в полон і п’ятеро загинули…

– А загальні втрати в аеропорту, як Ви гадаєте, відповідають офіційній статистиці? – запитую.

– Думаю, вони більші. Та правда через деякий час, можливо, вже для наших дітей чи онуків, обов’язково відкриється. Там же ж було і добровольців багато, а дехто з них йшов боронити нашу землю, навіть ніде офіційно не зафіксувавши це. Просто сідали і їхали на війну…

«Довідку учасника бойових дій не міг одержати впродовж чотирьох місяців…»

 Із Водяного Василя Гриника перевезли на лікування в Дніпропетровський військовий шпиталь, потім - у Львівський госпіталь, де фахівці його прооперували. Попереду у мужнього кіборга була важка і тривала реабілітація. Найважче ж, каже, із душевними ранами. Він вдячний, що на його шляху зустрілося багато добрих і чуйних людей, які разом із рідними буквально вирвали із смертельних лещат війни. 

«О Господи! Нарешті ти повернувся!» - вигукнула волонтер Наталія, коли після двох тижнів реабілітації Василь зауважив, що жінка нафарбувала губи. Вона і до того щодня їх фарбувала, але поранений цього не бачив, він ще був там, у пеклі війни…
Та боліли не лише спогади, боліла душа за мирну дійсність, у яку повернувся. Принизливим ляпасом стала байдужість чиновників – довідку учасника бойових дій Василь Гриник не міг одержати упродовж чотирьох місяців. І це при сучасних технологіях, коли будь-яку інформацію з будь-якого куточка світу можна одержати за лічені секунди!

– Воюючи за Україну, ми бачили її майбутнє зовсім в інших кольорах – кольорах доброти, любові, щирості, і не з автоматом, а з хлібом-сіллю… Коли ж повернулися, побачили, що ті фарби підмінили… – міркує з гіркотою. – Ми, бійці, стали заручниками тієї системи, яку боронили. Попервах хотілося кричати і… повернутися назад. Але потім зрозумів, що це покаже мою слабкість, що сила гніву може породити ще більше зло…

На підприємство, на якому трудився перед війною, Василь Гриник повернувся ненадовго.  Місцеві люди обрали свого кіборга головою Клесівської об’єднаної територіальної громади. Василь Федорович каже, що то було непросте для нього рішення, але виважене. Нині має безліч планів щодо того, як зробити рідну громаду сильною і самодостатньою. Віриться, що відважному кіборгу і щирої душі людині дійсно вдасться надати своєму краєві тих світлих кольорів, за які він воював, за які покладено тисячі молодих життів. Бо якщо вже не він, то й віри йняти нікому...